Продовжуючи рубрику «Українські студенти за кордоном», хочемо познайомити вас з історією Таран Валерії, яка поділилася своїм досвідом навчання в Бельгії, при цьому паралельно здобуваючи другу освіту в Україні. Героїня ділиться своїм досвідом адаптації, мовного та культурного занурення, а також розповідає про виклики, які довелося подолати на цьому шляху. 

‍

— Розкажіть трохи про себе: як Вас звати, звідки Ви, де зараз навчаєтесь?

— Вітаю! Мене звати Таран Валерія, я з Києва, перебуваю в Брюсселі. Переїхала сюди на початку повномасштабного вторгнення. Взагалі це сталося випадково: не планувала до Бельгії, хоча зараз навчаюся на франкомовній програмі англійсько-німецької філології в Брюссельському вільному університеті. Вступити вийшло не одразу, але наразі я на другому курсі. Водночас здобуваю диплом з французької філології в Київському національному лінгвістичному університеті з 2021 року. Думаю, мені пощастило приїхати саме до Бельгії зі знанням французької мови. 

‍

— Хто допоміг Вам із переїздом і пошуком прихистку за кордоном?

— Приїхала сюди завдяки неприбутковій молодіжній організації “Lingua Fortuna”. Вона була створена українкою та бельгійкою ще у 2018 році, у франкомовній частині Бельгії – Валлонії. У КНЛУ я тісно спілкувалася з дівчиною, яка вже була добре знайома з ними, і з початком повномасштабного я дізналася, що ця організація може допомогти знайти прихисток. 

‍

— Чи важко було прийняти рішення про виїзд?

— Спочатку не хотіла їхати, але розуміла, що ситуація важка: часто бачила, як збивали ракети. Спочатку ми з сім’єю були в Тернопільській області, потім на Львівщині, де нас розселили у престижній школі-інтернаті біля Яворова та знайшли прийомну сім’ю. Ще й діти були приблизно мого віку: наймолодшому було 14, старшій – 23. Мені тоді було 18. В якийсь момент я вирішила все ж переїхати, щоб не займати в них місце, тож вони допомогли мені з переїздом в місто Монс.

— Як облаштувалися в Монсі та що було найважчим?

— Як переїхала в гуртожиток, почала думати про вступ за кордоном, бо на другому курсі я вже мала можливість це зробити. Мій рівень французької тоді був близько В1, чого було достатньо для навчання в університеті. Найважчою особисто для мене була бюрократизованість Бельгії, через що я мала багато проблем з документами. 

‍

— Як Ви переживали цей період адаптації?

— На початку було важко: українців та інших іноземців у Монсі я зовсім не знала. Ще й приїхала на період літніх канікул, коли більшість з них роз’їжджається до своїх країн, а бельгійці їдуть з великих міст до провінцій. В гуртожитку жила сама, він був майже порожній: були лише студенти з Африки, але їхній акцент французької я просто не розуміла, тому почала комунікувати з випадковими людьми, наприклад, з продавцями в магазинах. В якийсь момент мені прийшла відповідь від бельгійського університету, що я можу до них вступити. Я прийняла пропозицію, і першу половину 2023 року ходила на інтеграційні курси, де знайшла свої перші знайомства. Паралельно вчилась онлайн в Україні, приїжджаючи додому на період сесії.

‍

— Яким був процес вступу до Брюссельського університету?

— Поки переїжджала, я склала місцевий іспит, подібний до ЗНО чи НМТ: французьку та другий предмет на вибір. Після нього вирішила додатково скласти англійську. Попри початкові плани на освіту архітектора, вирішила залишитись у лінгвістиці. 

‍

— Які у Вас подальші плани після закінчення навчання?

— Не шкодую про свій вибір, хоча з лінгвістикою все ж пов’язувати своє життя я не планую. Мені подобаються комунікації, мови, культура та історія, проте я дуже не люблю вивчати лінгвістичну базу. Цього року закінчую український університет, тому вже готую документи та збираюся вступати на магістратуру. Поки ще точно не вирішила, але це точно буде щось зі сфери культури, історії чи мистецтв. 

‍

— А як щодо найбільших викликів, які довелося подолати під час навчання за кордоном?

— Можу сказати, що найбільшим викликом стало опанування навичок викручуватись, ризикувати, переконувати та шукати компроміси. В українському університеті я цього не усвідомлювала: думала, що маю засвоїти все без виключення. Зараз, натомість, розумію, що всю інформацію я не вивчу, тож потрібно розставляти пріоритети і мати хороший контакт з оточенням для ефективної роботи. Також, на відміну від України, в Бельгії заводити нові знайомства важче. Єдиний бельгієць, з яким я регулярно підтримую контакт – це мій одногрупник. А решта, як не дивно – німці з німецької філології. 

— Чи було щось, що особливо вплинуло на Ваше сприйняття України за кордоном?

— Часто зі мною хотіли попрактикувати англійську, а я з людьми французьку. Але таке різноманітне спілкування дає дуже багато цікавих моментів: наприклад, тонкі особливості французької чи китайської. Або щось більш віддалене – китайська та мандаринська мови, які мені одного разу порівняли з російською та українською в Україні. Людина, яка пояснювала цю схожість, була дуже здивована, що державна мова в Україні не російська.
Після цієї взаємодії я усвідомила що є частиною українського простору та стала відчувати важливість здатності місцевою мовою розповісти людям детальніше про те, з чим зараз стикаються українці: з геноцидом, зі знищенням нації. Зважаючи, що зараз мій тато у війську – це для мене як ніколи важливо. 

‍

— Чи були культурні непорозуміння або цікаві ситуації у спілкуванні з бельгійцями?

— Шоку, насправді, було багато. Якось, коли я приїхала в черговий раз до своєї прийомної сім’ї, мій рівень французької був ще низьким, тому я спілкувалась із ними англійською, а вони її майже не знали. Часто ми говорили дуже простими словами і фразами. Одного разу моя прийомна мама спитала, чи є в нас холодильник на моїй Батьківщині. Я тоді дістала свій айфон, попросила “Сірі” перекласти, і людина здивувалась, що в мене є телефон, і я вмію ним користуватись. Тоді я зрозуміла, як нас іноді бачать за кордоном. Але вони дуже багато мене підтримували, хоча були дуже здивовані, що українка говорить англійською, французькою і німецькою. 

‍

— А як думаєте, що допомогло досягти успіху саме Вам?

— Зв’язки та знайомства. Я людина екстравертна: мені з цим пощастило, бо легко знаходити спільну мову з іншими. Також впевненість дуже важлива: коли ти знаєш що не пропадеш і в тебе є люди, з якими ти завжди можеш поспілкуватись. І, безперечно, бажання випробовувати щось нове. Не часто одним і тим самим чином можна вирішувати нові проблеми, тому завжди треба бути відкритим до чогось іншого.

‍

— Як іноземці ставляться зараз до України?

— У мене в оточенні дуже багато іноземців, які хочуть вивчити українську або поїхати на волонтерство в Україну, тож шукають організації, які можуть цьому посприяти. Цього року допомагала їм в цьому, скеровуючи до представників, які могли б організувати щось подібне. Тому ставлення, зі свого досвіду, можу назвати позитивним. 

‍

—  Як Ви коротко описали б свій шлях? 

— Для мене це про постійні стрибки вище своєї голови. Не буду цього робити – не буде розвитку. Навіть якщо важко, потрібно це проходити, зберігати терпіння і пам’ятати, навіщо я це роблю.

‍

— Що б Ви порадили українським студентам, які хочуть навчатись або працювати за кордоном? 

— Вчити мову і застосовувати її. Вже з А1 шукати носіїв мови. Зараз англійську я можу практикувати з другом, який жив у Києві, французьку – так само. І, безперечно, співпрацювати з іншими та розвивати себе. На мою думку, це найголовніше.

‍

Історія Валерії свідчить, що навіть у найскладніші часи важливо шукати можливості для зростання, розвиватися і водночас залишатися амбасадором своєї культури. Попри труднощі, мовні бар’єри та культурні непорозуміння, Валерія зуміла знайти своє місце в новому середовищі, зберігаючи тісний зв’язок з Україною. 

‍

Творімо кращий час разом!

‍