Іра, 15 років, Нікополь (Дніпропетровська обл.)



Спочатку я не розуміла, що йде війна. Вона була така незрозуміла перший час. До потяга. Тоді я зрозуміла, що почалась війна. Коли ми рушили з вокзалу Нікополя.

Була чергова сирена о 3 ранку другого тижня, мама і моя тьотя прийняли рішення їхати з дому. Нас відправили спати з сестрою, а вони пішли збирати всі речі.


Вийшли з дому десь о 7 ранку. О 7:30 ми вже були на вокзалі і о 8 вже був потяг. Джерік, такса моєї сестри, не хотів залазити в сумку і тому ми його не взяли. Це було важке рішення. Але пізніше ми зрозуміли, що правильне. Приїхала електричка, сказали, що вона пряма до Львова. Там ми всі сиділи на лавках. На П‘ятихатках нам сказали, що електричка більше не їде і нас всіх висадили. Це було десь о 13 дня. Величезний натовп людей просто вийшов на колії. Ми підбігли до іншої електрички, але туди ми не влазили. Всі штовхали одне одного: люди дрались за місце і випихували жінок та дітей.


Мама моєї сестри, тьотя Таня побачила, що десь далеко стоїть потяг, аж за електричкою. У нас було купа сумок і візок для малого Тьоми. Ми вже думали кидати всі речі, щоб хоч якось сісти у той потяг. Але туди нас теж ніяк не пускали. Ми кричали і плакали, але перед нами просто закривали двері і прибирали залізні сходи, щоб ми не застрибнули. Тьотя Таня крикнула провіднику: «Як ви зможете дивитись в очі своїм дітям, якщо не візьмете цих дітей?», і нас пропустили. Але зайшли тільки ми, більшість з натовпу залишились на коліях у П‘ятихатках.


У самому вагоні ми сиділи і спали на сумках, мама з малим тільки сиділи на лавці, в купе, де було 9 людей, а ми сиділи в коридорі потягу. Ми так їхали день і всю ніч. У Львів ми приїхали зранку. Тільки після душу я зрозуміла, що я в безпеці.

За дідусем я сумую більше за все і за Рижей — це моя кішка. Мені подобається у Львові, я б тут жила, але зі всією сім‘єю.


24 перегляди

Останні пости

Дивитися всі