Стася, 13 років, Нікополь (Дніпропетровська область)




За день до війни ми з подругою пішли до кав’ярні “Француа” і домовились потім погуляти наступного дня. А наступного дня почалась війна. Тому зараз ми тут у Львові сидимо у “Француа” і це як маленьке повернення додому.


За тиждень до війни тато поїхав у військову частину і вже почав там жити. 23 лютого він подзвонив і сказав, що завтра почнеться і о 5 ранку від подзвонив мамі, розбудив нас і ми збирали речі. Я була сонна і не розуміла, що відбувається, в процесі я зрозуміла що почалась війна. Мені було дуже страшно і сумно, що їдемо з дому. Коли ми зібрали всі речі, ми поїхали до дідуся, бо в нього є підвал і там безпечніше. Мама постійно підганяла мене, бо треба було виїхати з дому до світанку, поки темно.

Ми сіли в таксі з нашим Джеріком і речима. Джерік плакав під час поїздки. Коли ми зайшли до дідуся в дом, мама розплакалась. Перші години було спокійно, а потім почались повітряні тривоги. Кожен раз ми спускались в підвал, по декілька разів на день.


У кожного були свої обов‘язки: моя сестра Іра відкривала підвал, я слідкувала за Джеріком, тьотя Ріта за малим Тьомой, мама за речі і закриття підвалу. Спочатку ми таскали сумки, а потім просто лишили їх в підвалі, щоб швидше евакуюватися.

А дідуся ніколи не ходив в підвал. Всі були налякані та розгублені. О 8:00 ранку першого дня нам написали, що навчання в школі дистанційне, а через два дні оголосили канікули. Це був перший день війни і я пам‘ятаю, що мама постійно плакала

Ми так два тижні жили в Нікополі, а потім поїхали у Львів.


Мені було боляче лишати Джеріка в Нікополі, ми з мамою дуже сильно плакали на вокзалі, але він залишився не сам, а з дідусем. Я кожен день сумую за Джеріком. За татом сумую, за подругою, за нашою квартирою і мирним життям. Чекаю, коли ми повернемось додому, бо дуже тяжко: стрес, страх, немає тата, важка поїздка і немає особистого простору.


Через це ми всі подорослішали.


21 перегляд