Поліна, 13 років, Лисичанськ (Луганська область)



Війна для нас почалася з вибуху біля нашого будинку, ми живемо в центрі. У день війни наша мама їхала з роботи, ми не знали чи ще раз її побачимо.


Перші дні нашими сиренами були вибухи. Від страху збирали усі підряд речі, навіть не думали, чи будуть вони нам потрібні. У результаті кожен зібрав маленьку торбу, весь будинок ми б з собою не взяли.


Спочатку було дуже страшно, з часом привикли. Коридор став нашим прихистком. Планували їхати в Одесу, потім нас мали відправити в Луцьк, але навряд у тих місцях нам стало б спокійніше. Ми знали, що там також часто бомблять. І вже на вокзалі дізнались, що їдемо до Львова. У нас тут не було нікого…


Нас у сім’ї 10 дітей. Я найдоросліша. Малі дуже боялись. Їх трусило від звуків потягів. Постійно плакали. Ми проїжджали через Краматорськ, стояли там. Нам пощастило, що не попали під той обстріл, бо зараз стіни цього будинку б пустували. Ми тільки кілька днів у Львові. Раніше ми не могли виїхати, якби нас було менше, ми б одразу поїхали.


У потязі було мало людей. Там була бабуся і її внук Ванічка, він дуже боявся, його всю дорогу трусило і він увесь час обіймав бабцю.

З 1 березня вдома не було води. Коли ми зайшли в потяг, діти дуже раділи і казали “Ого, тут є вода”....


Ми не взяли з собою нашу вівчарку і кошенят. Вони чекають нас вдома. Дідусь залишився з тваринами. Ще недавно моїм місцем сили був наш дім, зараз я не знаю, чи він ще стоїть.


У Львові нам не так страшно від шуму. Ми нарешті спимо вночі.




20 переглядів