Злата, 9 років, Лисичанськ (Луганська обл.)



Ми навіть не встигли поснідати. Я обожнюю вівсянку, а тут замість маминих слів: “Вставайте і біжіть снідати!”, - ми почули, - “Швидко збираємось, війна почалась!”

Ми зібрали важливі речі, але мого ведмедика Рікі не можна було забрати, він був зайвим у портфелі. Замість нього ми взяли воду. Постійно була сирена, ми сиділи в коридорі. Бомба попала у будинок недалеко від нашого. Ми цього не бачили, почули від дорослих, самі ж чули тільки звуки.


Як тільки стало спокійніше, ми вже їхали автобусом до Львова. Це моя перша поїздка так далеко. Я завжди хотіла поїхати подорожувати, але така подорож мені не дуже подобається.


Коли ми їхали, сильно бахнуло. Поламалося колесо у нашому автобусі, але ми живі. Зараз живемо у Львові. Тут спокійно, є їжа, безпечно, знайшла нових друзів.

Але я все ще не знаю, чи мій будинок вцілів. Я не знаю, чи повернусь до свого Рікі.


14 переглядів

Останні пости

Дивитися всі